ТРАДИЦІЯ ДРУГА

“Стосовно мети нашої групи, є лише один найвищий авторитет – люблячий Бог, як Він може виразити Себе у нашій груповій свідомості. Наші лідери — лише наділені довірою служителі; вони не керують.”


Хто і як керує діяльністю А.А.? Це загадка для всіх членів і новачків. Коли їм кажуть, що в нашому товаристві немає ні президента, наділеного владою керівництва, ні скарбника, здатного примусити платити будь-які внески, ні правління, яке може викинути неслухняного члена за борт, в той час як жоден член А.А. не може давати вказівок іншому та вимагати слухняності, то наші друзі вражено вигукнуть: “Це просто неможливо. Щось там мусить бути.” Тоді практичні люди прочитали Традицію Другу й дізналися, що верховною владою в А.А. є люблячий Бог, як Він може проявити Себе в груповій свідомості. З недовірою вони запитували досвідчених членів А.А., чи насправді це діє. Розсудливий товариш відразу ж відповідав: “Так, безперечно!” Це здавалося новачкам незрозумілим і досить наївним. Тоді вони починали уважно слідкувати за нами, вивчати історію А.А. і незабаром мали незаперечні факти.

Що ж це за факти життя А.А., які привели нас до цього, здавалось би, нездійсненного принципу?

Джон Доу, старанний член А.А., переїжджає, припустимо, в Мідлтаун, США. Самотній тепер, він розуміє, що не може залишатися тверезим чи навіть живим, якщо не передасть іншим алкоголікам те, що колись безкоштовно отримав сам. Він відчуває духовну та моральну потребу допомогти тим, хто страждає поруч. Він також скучає за своєю рідною групою. Йому так само потрібні інші алкоголіки, як і він їм. Він зустрічається з проповідниками, лікарями, редакторами, поліцейськими та барменами… В результаті в Мідлтауні тепер є група, і він — її засновник.

Як засновник, на перших порах він є начальником. А кому ж іще бути? Однак дуже швидко він починає розділяти повноту своєї влади з першими алкоголіками, яким він допоміг. У цей момент лагідний диктатор стає головою комітету, утвореного з його друзів. Така службова ієрархія зростання групи, створеної за власною ініціативою, оскільки нема іншого виходу. Через кілька місяців А.А. процвітає в Мідлтауні.

Засновник і його друзі навчають духовності новачків, наймають приміщення, влаштовують зустрічі в лікарнях і просять своїх дружин робити каву. Будучи звичайними людьми, засновник і його друзі деякий час можуть втішатися славою. Вони говорять поміж собою: “Було б непогано тримати під своїм контролем А.А. в нашому місті. Зрештою, ми маємо досвід. Крім того, погляньте, скільки добра ми зробили цим пиякам. Вони мусять бути вдячними!“ Насправді засновник і його друзі бувають мудрішими та скромнішими. Але це буває нечасто на цій стадії.

Група стикається з численними труднощами. Жебраки просять милостиню. Одинокі серця страждають. Проблеми насідають лавиною. І що найважливіше, навколо чується ремство, яке переростає в голосний крик: “Невже ці ветерани думають, що можуть довічно керувати групою? Давайте проведемо вибори!“ Засновник і його друзі ображені та пригнічені. Вони переживають кризу за кризою й з благанням кидаються до членів групи, але це нічого не дає — революція почалася. Групова свідомість перемагає.

Нарешті настають вибори. Якщо засновник і його друзі проявили себе добре, то — на їхній подив — вони можуть бути переобрані на деякий час. Але якщо вони вперто чинили опір новій хвилі демократії, то можуть залишитись на мілині. У всякому випадку, тепер група має так званий ротаційний комітет, дуже обмежений у своїх повноваженнях. Його члени ніяким чином не можуть керувати чи управляти групою. Вони є слугами. їх часом невдячні привілеї полягають у виконанні рутинної роботи групи. На чолі з головою вони піклуються про громадські відносини та влаштовують зустрічі. Їхній скарбник, строго підзвітний, збирає гроші з шапки, пущеної по кругу, кладе їх у банк, платить ренту та інші рахунки й регулярно звітується на засіданнях. Секретар слідкує за тим, щоб на столі була література, відповідає за телефонну службу, підписує кореспонденцію та розсилає повідомлення про збори. За допомогою таких простих служб група функціонує. Комітет не дає духовних рекомендацій, не розбирає нічиєї поведінки, не видає наказів. При всякій спробі цього кожний з них може бути швидко усунений на наступних виборах. Отже, вони роблять запізніле відкриття, що насправді вони є слугами, а не правителями. Це загальна практика. Таким чином, в А.А. групова свідомість визначає умови діяльності своїх лідерів.

Це безпосередньо підводить нас до запитання: “Чи має А.А. справжнє керівництво?” Найточніша відповідь звучить так: “Так, не дивлячись на його явну відсутність.” Давайте знову повернемось до скинутого засновника та його друзів. Що сталося з ними? Як тільки їх горе і біль проходять, то настають дивні зміни. Кінець кінцем вони розділяються на дві групи, відомі на жаргоні А.А. як “старійшини” та “криваві диякони.” Старійшина — це той, хто розуміє мудрість рішення групи, хто не таїть образи за своє понижене становище, чиї судження підкріплені значним досвідом, є правильні, і хто готовий залишатися в тіні, терпляче чекаючи розвитку подій. Кривавий диякон – це той, хто безсумнівно впевнений, що група не може обійтись без нього, хто постійно підбурює до перевиборів і кого безперестанно точить жаль до самого себе. Деякі з них кровоточать так сильно, що, втративши повністю дух і принцип А.А., вони запивають. Іноді здається, що криваві форми засмучують пейзаж А.А. (тобто переважають). Майже кожен ветеран в тій чи іншій мірі пережив це. На щастя, більшість із них виживають і стають старійшинами. Вони стають справжніми та незмінними лідерами А.А. В них є твереза розсудливість, незаперечні знання й скромність, щоб вийти з кризи. В складних ситуаціях група неминуче звертається до них за порадою. Вони стають виразниками групової свідомості. По суті, вони є справжнім голосом Анонімних Алкоголіків. Вони діють не наказом, а прикладом. Цей досвід привів нас до висновку, що наша групова думка, виважена через поради старійшин, кінець кінцем буде мудрішою, ніж думка одного лідера.

Коли А.А. було всього три роки, сталася подія, яка підтвердила цей принцип. Один із перших членів А.А., цілком наперекір своїм власним бажанням, був змушений підкоритися колективній думці. Ось як він розповідає про це.

“Одного разу я виконував завдання Дванадцятого Кроку в одній з лікарень Нью-Йорка. Її власник Чарлі викликав мене до свого кабінету. “Білл, — сказав він, — я думаю, це ганьба, що ти в такому скрутному матеріальному становищі. Всі ці пияки довкола тебе живуть непогано та заробляють гроші. А ти повністю віддаєшся своїй роботі й нічого з того не маєш. Це не чесно.” Чарлі порився в столі й витягнув старий фінансовий звіт. Передаючи його мені, він продовжував: “Тут показана та сума грошей, яку госпіталь заробляв у 1920-х. Тисячі доларів на місяць. Так само треба зробити й зараз, і це дасть результат, якщо тільки ти допоможеш мені. Чому б тобі не розпочати тут своє діло? Я дам тобі кабінет, солідний кредит і велику долю прибутку. Три роки тому, коли мій головний лікар подав мені ідею допомоги пиякам шляхом духовності, я подумав, що це цілковита нісенітниця, але згодом я змінив свою думку. Одного дня ця ваша група колишніх пияків заповнить Медисон Сквер Гарден, а крім того, я не розумію, чому ти мусиш бідувати тим часом. Те, що я пропоную, є цілком моральним. Ти можеш стати непрофесійним терапевтом і досягти більших успіхів у ділі, ніж будь-хто.”

“Я був збентежений і трохи відчував муки сумління, поки не зрозумів справжньої моральності Чарльзової пропозиції. Нічого поганого не було в пропозиції стати непрофесійним терапевтом. Я згадав про Луісу, яка кожного дня приходить виснажена з універмагу тільки для того, щоб приготувати вечерю для цілої групи пияків, які не платили за харчування. Я згадав про велику суму грошей, яку я винен своїм кредиторам з Уолл Стріту. Я згадав декого із своїх колишніх друзів алкоголіків, які процвітали. Чому я не можу досягти такого ж успіху?”

“Хоч я й попросив у Чарлі трохи часу на роздуми, для себе я вже все вирішив. В метро, по дорозі до Брукліна, мене, очевидно, осінив спалах божественного керівництва. Це було одне-єдине речення, але дуже переконливе. “Фактично, воно прийшло просто з Біблії” – твердив мені голос. “Робітник вартий своєї платні.” Приїхавши додому, я побачив, що Луіса, як завжди, готує, а три пияки голодно зазирають в кухонні двері. Я відкликав її в сторону і розповів про чудову новину. Вона виглядала зацікавленою, але не такою схвильованою, як я сподівався.”
“Ввечері були збори. Дехто з алкоголіків, здавалося, витверезився. Разом зі своїми жінками вони зібралися в залі. Я відразу приступив до викладу своєї можливості. Ніколи не забуду їхніх байдужих облич і незворушних поглядів. Зі спадаючим ентузіазмом я довів свою розповідь до кінця. Настала довга тиша.”

“Один з моїх друзів нерішуче почав говорити: “Ми знаємо, як тобі важко, Білле. Це нас дуже хвилює. Ми часто думали, що можна зробити. Але я думаю, що висловлю думку всіх присутніх, коли скажу, що те, що ти зараз пропонуєш, хвилює нас набагато більше.” Голос промовця став впевненішим. “Хіба ти не розумієш, — продовжував він, що ніколи не зможеш стати професіоналом? При всій щирості Чарлі в ставленні до нас хіба ти не бачиш, що ми не можемо пристати на його пропозицію чи всякого іншого госпіталю? Ти кажеш, що пропозиція Чарлі моральна. Безперечно, так і є, але ми в своїй справі не повинні покладатися лише на мораль — це мусить бути щось вище. Звичайно, ідея Чарлі хороша, але недостатньо. Це справа життя та смерті, Білле, й годиться для цього лише саме найкраще!” В міру продовження його слів, мої друзі дивилися на мене з викликом. “Білле, хіба ж ти сам часто тут, на зборах, не говорив, що іноді добре є ворогом найкращого? Ось тобі наочний приклад. Ти не можеш зробити цього заради нас!”

“Такою була колективна думка. Група була права, а я помилявся, голос в метро не був голосом Бога. Саме тут був справжній голос, він линув від моїх друзів. Я вислухав і, дякувати Богу, підкорився.”