ТРАДИЦІЯ ТРЕТЯ

“Єдиною вимогою для того, щоб стати членом АА, є бажання кинути пити.”


Ця традиція сповнена значення. Тому що всякому серйозному пияку А.А. говорить: “Ти є членом А.А., якщо ти так кажеш. Ти можеш заявити про своє членство, й ніхто не може перешкодити тобі вступити. Не має значення, хто ти, як низько ти занепав, які серйозні в тебе емоційні порушення, навіть твої злочини – все це не позбавляє тебе права вступу до А.А. Ми не хочемо, щоб ти був поза нашим товариством. Ми ніскільки не боїмося, що ти пошкодиш нам, яким би викривленим чи шаленим ти не був. Отже, ти став членом А.А. з того моменту, коли заявив про це.”

Такий принцип членства склався в результаті тривалого нелегкого досвіду. На перших порах ніщо не здавалося таким крихким і нестійким, як група А.А. Алкоголіки майже не звертали уваги на наші заклики, більшість із тих, хто вступив до А.А., нагадували мерехтливі свічки в бурю. Час від часу їх нестійке полум’я гасло і не могло більше відновитися. Нашою невимовною постійною думкою було: “Хто з нас може стати наступним?”

Один із членів згадує про ті дні. “Колись кожна група А.А. мала багато правил прийому. Всі страшенно боялися, щоб щось або хтось не перекинув човна й не втягнув нас знову у вир пияцтва. Наша Установча контора зверталася до кожної групи з проханням подати свій перелік “захисних” правил. Загальний список вийшов довжиною у кілометр. Якщо б всі ці принципи були втілені, то взагалі ніхто не зміг би вступити до А.А., — такими великими були загальна тривога та страх.

“Ми були настроєні не приймати нікого до А.А., за винятком так званих “чистих алкоголіків.” Крім пиття та його гірких наслідків вони не могли мати інших ускладнень. Таким чином, сюди зовсім не допускали жебраків, бродяг, психічно хворих, в’язнів, гомосексуалістів, ненормальних і жінок легкої поведінки. Так, пане, ми були призначені лише для чистих і пристойних алкоголіків! Всякі інші, без сумніву, зруйнували би нас. Крім того, якби ми прийняли тих диваків, то що б порядні люди сказали про нас? Ми обгородили А.А. щільним парканом.”

“Можливо, тепер це звучить дивно. Можливо, ви вважаєте, що ми, ветерани, були дуже нетерпимими. Але мушу сказати, що на той час нічого смішного не було в такій ситуації. Ми були невблаганні, бо відчували, що нашим сім’ям і життю загрожувала небезпека, й було не до сміху. Нетерпимі, кажете? Ну, ми були налякані. Звичайно, ми діяли так, як діє всякий, хто боїться. Зрештою, хіба не страх лежить в основі нетерпимості? Так, ми були нетерпимими.”

Звідки могли ми тоді знати, що наші страхи виявляться безпідставними? Як можна було знати, що тисячі цих іноді жахливих людей зможуть так разюче перемінитися й стати нашими найкращими працівниками та близькими друзями? Чи можна було повірити, що процент розлучень в А.А. буде нижчий від середнього? Чи могли ми тоді передбачити, що неблагополучні люди будуть навчати нас терпінню й терпимості? Чи можна було уявити в той час організацію, яка б включала всі можливі типи характеру та легко подолала всі перешкоди щодо раси, віри, політики й мови?

Чому А.А. врешті відмовилася від правил прийому, чому кожен новачок сам мусив вирішувати, чи він алкоголік і чи йому вступати до А.А.? Чому ми таки наважилися сказати — всупереч загальноприйнятій практиці суспільства та уряду, — що ми не будемо ні карати, ні позбавляти членства в А.А., що ми не повинні ніколи нікого примушувати що-небудь платити, у щось вірити чи підкорятися чомусь?

Відповідь, як тепер видно з Традиції Третьої, була простою. Нарешті, досвід навчив нас, що позбавлення алкоголіка шансу на видужання іноді означало оголошення йому смертного вироку й часто прирікало його на нескінченні страждання. Хто смів бути суддею, присяжним і катом свого власного хворого брата?

Коли групи побачили ці можливості, вони нарешті відмовилися від усіх правил прийому. Повторення драматичних випадків закріпило це рішення, поки воно не стало загальною традицією. Ось два приклади:

Йшов другий рік А.А. В той час лише дві безіменні групи алкоголіків із трудом намагалися пробитися до світла. В одну з цих груп прийшов незнайомець. Він відверто поговорив з найстарішим членом групи, признався, що він у безнадійному становищі і що понад усе він хоче видужати. “Але, — запитав він, — чи ви приймете мене до своєї групи? Оскільки я є жертвою ще одного пороку, навіть страшнішого за алкоголізм, ви можете не захотіти прийняти мене. Чи, може, приймете?”

Це поставило нас у скрутне становище. Що було робити групі? Найстаріший член групи покликав ще двох своїх членів і виклав перед ними ці приголомшливі факти. Він запитав: “Ну, то що будемо робити? Якщо ми проженемо цього чоловіка, то він пропаде. Якщо ми приймемо його, то тільки одному Богу відомо, скільки клопоту він завдасть нам. То що маємо відповісти — так чи ні?”

Спочатку старійшини поставилися до цього несхвально. Вони заявили: “Ми маємо справу тільки з алкоголіками. Хіба не краще пожертвувати одним заради багатьох?“ Поки продовжувалася дискусія, доля новачка висіла на волоску. Нарешті, один із трьох заговорив інакше. Він сказав: “Ми насправді боїмося тільки за свою репутацію. Ми більше боїмося того, що люди скажуть, ніж того клопоту, якого може завдати цей незнайомий алкоголік. Поки ми розмовляємо, п’ять коротких слів промайнули в моїй думці. Вони не виходять у мене з голови: “А як би вчинив Господь?” Більше нічого не було сказано. А що ще можна було додати?

Переповнений радістю, новачок поринув у виконання Дванадцятого Кроку. Він невтомно передавав послання А.А. десяткам людей. Оскільки це була одна з перших груп, то з того часу десятки переросли в тисячі. Ні з якими іншими проблемами він ні до кого не звертався. А.А. зробила перший крок до формування Традиції Третьої.

Незабаром після того, як до А.А. попросився чоловік із подвійним пороком, інша група прийняла до себе в члени продавця, назвемо його Ед. Енергійного та нахабного, яким тільки може були продавець. Принаймні, кожної хвилини він мав нову ідею щодо вдосконалення А.А. Він поширював ці ідеї серед інших членів з таким же палким ентузіазмом, з яким рекламував автомобільну пасту. Але одна з його ідей не мала попиту. Ед був атеїстом. Він любив твердити, що А.А. буде мати більший успіх без її “Божественних дурниць.” Це всіх лякало, й вони думали, що він скоро зап’є — адже на той час А.А. була благочестивою організацією. Вважалося, що мусить настати важка кара за богохульство. На превеликий подив, Ед продовжував залишатися тверезим.

Нарешті, прийшла його пора виступати на зборах. Ми здригалися, бо знали, що на нас чекало. Він віддав належне товариству, розповів, як з’єдналася його сім’я, похвалив чесність, згадав радість виконання Дванадцятого Кроку, а потім зійшов до вигуків. “Я не терплю цієї нісенітниці про Бога! Все це вигадка для слабовільних. Цій групі вона не потрібна, й мені також ні до чого. До біса її!”

Величезна хвиля несамовитого обурення захлиснула збори, вилившись у спільне рішення: “Геть його!”

Старійшини відвели Еда в сторону. Вони сказали твердо: “Ти не можеш тут так говорити. Ти мусиш припинити це або піти звідси.” З великим сарказмом Ед почав нападати на них. “Ось тобі й маєш! Хіба?“ Він простягнув руку і дістав з полиці пачку паперів. Зверху лежала передмова до книжки “Анонімні Алкоголіки”, яка в той час готувалася до друку. Він прочитав уголос: “Єдиною вимогою для членства в А.А. є бажання перестати пити.” Ед безжалісно продовжував: “Коли ви, хлопці, писали цю фразу, ви думали так, чи не правда?”

Збентежені старійшини дивилися один на одного — вони розуміли, що опинилися в безглуздому становищі. Отже, Ед залишився.

Ед не тільки залишився, але й був тверезим — місяць за місяцем. Чим довше він не пив, тим голосніше він виступав проти Бога. Група так сильно страждала, що куди й поділося все її братерське милосердя. Всі стогнали: “Коли, о коли він нарешті зап’є?”

Незабаром Ед дістав роботу продавця в іншому місті. Через декілька днів надійшла звістка. Він просив у телеграмі грошей, і всі знали, що це означає! Потім він подзвонив. В той час ми готові були виконувати завдання Дванадцятого Кроку всюди, якою б невдячною ця робота не була. Але цього разу всі були незворушними. “Облиште його! Нехай один раз спробує сам, може, це стане йому уроком!”

Через два тижні Ед вночі пробрався в будинок члена А.А. і, невидимий для сім’і, ліг спати. Вранці господар дому з другом пили каву. Раптом на сходах почувся шум. На їхнє здивування, з’явився Ед. З глузливою посмішкою він промовив: “Чи ви, друзі, вже займалися медитацією?” Вони зрозуміли, що він говорить цілком серйозно. З уривків окреслилася його історія.

В сусідньому штаті Ед заборгував у дешевому готелі. Після того, як всі його благання про допомогу були відхилені, в його збудженій уяві звучали слова: “Вони покинули мене. Я покинутий своїми. Це кінець… нічого більше не залишилося.” Коли він крутився на ліжку, його рука торкнулася книжки на комоді. Відкривши книжку, він почав читати. Це була Біблія “Гідеона”. Ед ніколи більше не признавався, що він зрозумів і відчув у тому готельному номері. Це було 1938 року. З того часу він не випив ні краплі спиртного.

Сьогодні, коли збираються ветерани, які знають Еда, вони вигукують: “Що, якби нам вдалося вигнати Еда за богохульство? Що б сталося з ним і з усіма тими, кому він пізніше допоміг?”

Отже, рука Провидіння ще на самому початку подала нам знак, що всякий алкоголік є членом нашого товариства, коли він так каже.